Що ми вивчаємо
Хореографічне мистецтво - один із самих масових і дійових засобів естетичного виховання, який має ефективний вплив на всебічний гармонійний розвиток особистості.
Танець - найулюбленіший і найпопулярніший вид самодіяльного мистецтва - сприяє естетичному вихованню і фізичному розвитку дітей. Навчаючись у хореографічних гуртках, діти знайомляться з мистецтвом хореографії, набувають певну танцювальну підготовку, розвивають пластичність, вміння красиво рухатися, зміцнюють організм, виправляють деякі фізичні вади
Перші танці древніх часів були далекі від того, що сьогодні позначають цим словом. Вони мали зовсім інше значення. Різноманітними рухами й жестами людина передавала свої враження від навколишнього світу, вкладаючи в них свій настрій, порухи душі. Вигуки, пісні, пантомімна гра були взаємопов’язані з танцем.
Сам же танець завжди, у всі часи був пов’язаний із життям і побутом людей. Тому кожен танець відповідає характеру й духу того народу, де він зародився. У зв'язку зі змінами соціального устрою, умов життя змінювались також характер і тематика мистецтва, змінювався і танець. Своїм корінням він глибоко сягає народної творчості.
Народившись у глибині віків, утверджуючись, розвиваючись український фольклорний танець увібрав у себе місцеві, локальні, лексичні, структурні композиційні особливості, манеру і форму виконання, де він побутував, що вирізняє його навіть від однойменних білоруських та російських танців. Усе це є сутність поняття “колорит”: колорит національний, локальний.
Народний танець — фольклорний танець, який побутуює у своєму природному середовищі і має певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми тощо. Фольклорний танець — це стихійний вияв почуттів, настрою, емоцій і виконується в першу чергу для себе, а потім — для глядача (товариства, гурту, громади).
Народні танці стали невід’ємною частиною художнього життя України і світової хореографії. Вони продовжують свій розвиток на сучасній сцені. Хороводи — один із найдавніших видів народного танцювального мистецтва. Їх виконання раніше пов’язувалося з обрядовими діями, пов’язаними з традиційними зустрічами весни, Нового року, літніми святами. М. Грушевський писав: «Багато рухів, тісне об’єднання словесної музикальної дії з пантомімікою, з танком, хороводом, котре так сильно ще заціліло у весняних іграх і хороводах, надає їм сильно архаїчного характеру, таїть в собі дійсно багато старовинного, такого, що вводить нас у початки словесної творчості» [1, 12]. Хороводи представляють собою синкретичний вид народної творчості, де злиті поезія, музика, хореографія.
Побутові танці, до яких відносяться метелиці, гопаки, козачки, коломийки, гуцулки, кадрилі, польки, є основою української народної хореографії. Усі відомі танцювальні рухи та їх варіанти — це наслідок багатовікової народної практики в галузі мистецтва танцю. Вивчаючи технологію виконання танцювальних рухів, можна помітити, що в їх основі лежить той чи інший момент трудового процесу або якоїсь дії людини. Наприклад, «колупалочка» асоціюється в нашій уяві з колупанням землі носком і п’яткою, танцювальний рух «тинок» нагадує своєю технікою виконання перестрибування через тин, «голубці», «присядки», «вихиляси» зображують веселу вдачу, енергійність, дотепність, спритність, жартівливість українського народу. Сплетіння цих рухів, їх логічна послідовність у загальній композиції утворює своєрідний малюнок, різний для кожного танцю.
Т. Ткаченко, автор праці «Народний танець», вважає «козак» танцем спритного юнака-підлітка, а гопак, на думку А. Гуменюка, завжди відзначався героїчним забарвленням [2, 16]. Танець «козак» — це боротьба характерів, відкритий вияв емоцій, змагання у силі, вправності й творчій фантазії. Цей танець є символом волі та козацької звитяги. Він увібрав у себе кращі здобутки народної хореографії. У ньому поєдналося кілька старовинних танців — гайдук, тропак, голубець.
Одним із давніх танців в Україні, що здобув популярність у всьому світі, є гопак. І сьогодні він залишається одним із основних джерел інформації для якісного формування стилів українського рукопашного бойового мистецтва (спас, хрест, вихиляс тощо). Перших змін козацький танець зазнав, коли партнеркою чоловіку стала жінка. Вона, як свідчать етнографи, надала цьому «дикому» танцю шляхетності, грації та елегантності. Головна чарівність цього оригінального танцю і вся його природна сила полягає в тій порівняно особистісній свободі, коли кожен може на власний розсуд створювати різноманітні комбінації.
Метелиця — вид хороводу. Тема метелиці передається динамікою танцю, швидкою зміною фігур та різноманітними кружляннями, що створює враження заметілі. Звідси й походить назва танцю. Польки й кадрилі теж досить поширені в Україні. Ці танці яскраві й життєрадісні. Створюються вони на основі народних танців із безлічі фігур. У цих танцях використовується принцип змагання між групами виконавців або парами.
Коломийки й гуцулки відзначаються багатством танцювальних рухів, барвистістю хореографічного малюнка, жвавим темпом виконання, вражають глядачів яскравим оригінальним колоритом, властивим лише західним областям України. Основним композиційним елементом є коло, яке поступово розділяється на менші кола, які доходять до пари в колі. Деякі етнографи вважають, що від слова «коло» і походить назва «коломийки». Основними танцювальними рухами, які використовуються, є «хрещик», «зірниці», «присядки», «тропа», «мережа» і «ножиці». «Верховина» в музичному плані — це варіант коломийки. На відміну від коломийки, вона починається широким ліричним вступом у розмірі 6/8 або 3/4.
Українські народні танці здавна привертали увагу композиторів і хореографів. Українські хореографи створюють оригінальні постановки, в яких використовують засоби виразності, запозичені з народної хореографії. Українські народні танці виховують у молоді високі патріотичні почуття, естетичний смак, гордість за свою націю, любов до рідного краю.
